Що стоїть за колекцією «Опора/Опір»: дизайнерка Христина Рачицька про шлях від старовинної сорочки до подіуму

Чи замислювалися ви, скільки рук і рішень стоїть за сукнею, яку ви бачите на подіумі лише мить? Христина Рачицька, чия колекція «Опора/Опір» вийшла на Ukrainian Fashion Week, розповіла про весь цей шлях — від першої знахідки до фінального виходу.

Усе почалося зі старовинної сорочки з Бессарабії, яку дизайнерка придбала нещодавно. Її вразила конструкція плечового поясу: невеликий прямокутник переходить у стійку й формує всю верхню частину виробу, від якої розходяться пілочки, спинка й рукави. «Найбільшим відкриттям щоразу стає усвідомлення того, наскільки продуманим був традиційний український одяг», — каже вона. Тканину створювали вручну, тому зайвого не викидали — звідси точна геометрія крою.

Досліджуючи сорочки Опілля, Покуття та Бессарабії, Христина свідомо розвела дві лінії: вишивку й конструкцію. У вишивці її найбільше зачепила колористика — щільний хрестик, у якому один фрагмент може налічувати дванадцять-п’ятнадцять кольорів. Особливо важливим став яскравий цикламеновий відтінок. В основу форм лягли старовинні сорочки з Бессарабії та Покуття.

Із традиційного крою дизайнерка взяла передусім геометрію: прямокутники, квадрати, трикутники, що складаються навколо тіла майже без втрат тканини. Цей принцип перенесли й на верхній одяг, пов’язаний із традиційним сердаком. Водночас це не репліки: «Для мене важливо зберегти логіку й сутність конструкції, але адаптувати її антропологічно до сучасної людини», — пояснює Христина. Адже горловина однієї з досліджених сорочок має лише 27 сантиметрів — пряме відтворення сьогодні не працювало б.

Шлях від ідеї до виробу не завжди починається зі скетчу. Часто дизайнерка бере полотно й працює з ним безпосередньо, вибудовуючи форму на тілі, як гру геометрією. Матеріали — льон, коноплі, вовна та шовк — вона знає роками й розуміє, як кожен поводитиметься в конструкції. Питання українського виробництва тканин залишається болючим: конопляну сировину в нас вирощують, але готове полотно часто доводиться купувати за кордоном. Христина постійно шукає тих, хто міг би розвивати повний цикл в Україні.

Над ручною вишивкою для колекції працювали семеро людей. Частина майстринь поруч із дизайнеркою сім-десять років, а деякі — майже двадцять, ще з часів навчання в Академії мистецтв. «Це вже значно більше, ніж просто робочі стосунки», — ділиться вона. Перший зразок Христина зазвичай вишиває сама, а далі передає майстрині.

Окреме місце в колекції посідають аксесуари: стрічкові ґердани з тим самим орнаментом, що й на сорочках, китиці, котильйони з бісеру та скла. Історія котильйонів виявилася особливо точною: на західноукраїнських землях дівчата дарували їх хлопцям як знак вибору й прихильності, а в часи визвольного руху такі речі ставали оберегами для вояків УПА.

Найбільше часу вимагала сама система роботи з вишивкою — щільною, майже килимовою. Іноді заради одного хрестика потрібно змінити нитку й заново заправити голку, а таких моментів тисячі. Складною була й робота зі старовинними кроями: спершу їх треба було буквально зрозуміти, а потім перенести на сучасне тіло, не втративши характеру першоджерела.

Виробництво розташоване у Львові. Найскладнішим під час війни Христина називає відчуття постійної нестабільності: люди змінюють обставини, хтось виїжджає, хтось залишає роботу. Вона ставиться до цього з розумінням, адже на першому місці — життя і безпека родини. Водночас саме сталість команди дозволяє працювати далі. «Ми продовжуємо створювати колекції тут, в Україні. Для мене саме це сьогодні теж є формою опору», — наголошує дизайнерка. Попри все, команда не спрощує суть роботи: залишає складну ручну вишивку, багато декору й дослідження конструкцій.

Показ для Христини — продовження колекції. Картина простору, музики, світла й ритму виходів формується ще на етапі створення. Особисто вона залучена практично в усе: відбирає моделей, формує образи, переглядає макіяж і зачіски, працює з послідовністю виходів. Прислухається до команди, але чітко знає, що хоче побачити у фіналі, тож повністю відпустити процес їй складно. За кілька хвилин до початку вона намагається зупинитися, подякувати собі й людям поруч і зробити глибокий вдих.

А що є опорою для неї самої? «Моя опора — це передусім люди». Ті, хто залишається в Україні, працює й творить, і ті, хто живе у світі, але підтримує країну. Це митці, друзі, клієнти. «Я часто уявляю це як вінок єдності: кожен із нас є окремою частиною, але разом ми можемо триматися навіть тоді, коли дуже складно». І, звісно, опора — це сама можливість залишатися тут і працювати, бо через одяг, культуру й мистецтво теж можна чинити опір.

Коротко: традиція може стати сучасністю, якщо поставитися до неї з повагою й уважністю до деталей. А триматися в складні часи допомагають люди поруч і справа, яку ви робите.